Memento mori та цінування часу

memento mori

«Ви може­те зали­ши­ти це жит­тя в будь-який момент: май­те на ува­зі цю мож­ливість у всьо­му, що ви роби­те, гово­ри­те чи думає­те». (Марк Аврелій, Роз­ду­ми 2:11)

Багатьох людей дум­ки про смерть ляка­ють або викли­ка­ють непри­язнь. І стоїч­ний заклик памя­та­ти про смерть (Memento mori) вва­жаєть­ся тро­хи див­ним. Ми зви­кає­мо жити так, наче кін­ця не існує, але така істо­рич­на епо­ха, як наша дарує іноді болісне зіткнен­ня з реальністю.

Смерть — реаль­на, мож­ли­во, це най­більш реальне, що є у світі. Уник­ну­ти її не вдаєть­ся ніко­му. І стоїки вва­жа­ли, що нам шко­дить, як раз, ця стра­те­гія уни­кан­ня, бо немож­ливість опа­ну­ва­ти страх і зфор­му­ва­ти пра­вильне сприй­нят­тя, пород­жує інші страхи.

Ірвін Ялом пише: 

“Страх смер­ті має вели­чезне зна­чен­ня у нашо­му внут­ріш­ньо­му досвіді: він пере­слі­дує нас, як ніщо інше, постій­но нага­ду­ю­чи про себе яки­мось «під­зем­ним гур­ко­том», немов дрі­ма­ю­чий вул­кан. Це — тем­на при­сут­ність, що тур­бує, що при­чаї­ло­ся на краю свідомості”.

Страх смер­ті пере­бу­ває з нами весь час, усві­дом­лює­мо ми це чи ні. Ірвін Ялом пише, що навіть якщо нас це не мучить, три­во­га смер­ті про­ни­кає в наше жит­тя в багатьох мас­ках. Це те, що зму­шує нас відволі­ка­ти­ся, напри­клад, в гони­тві за багат­ством і ста­ту­сом, або шука­ти вті­хи через злит­тя з іншим чи спра­вою. Але таке запе­ре­чен­ня завжди вима­гає пев­ної ціни – зву­жу­ю­чи наше внут­ріш­нє жит­тя, роз­ми­ва­ю­чи наше бачен­ня, при­туп­ля­ю­чи нашу раціо­наль­ність. Зре­штою, само­об­ман наздо­га­няє нас.

Він пише:

«Хоча фізич­ність смер­ті зни­щує нас, ідея смер­ті рятує нас».

Прак­ти­ка Memento mori — це не для того, щоб пост­раж­да­ти та полос­ко­та­ти собі нер­ви. Це для того, щоб нав­чи­ти­ся ціну­ва­ти тепе­ріш­ній момент та власне жит­тя, щоб нав­чи­ти­ся роз­по­ряд­жа­ти­ся часом, як цін­ністю, яка не є безмежною.

Це заклик до актив­но­сті, заклик про­жи­ва­ти кожен день як остан­ній у своє­му жит­ті. Жада­ти від себе мак­си­маль­но­го, пра­ц­ю­ва­ти на межі своїх мож­ли­во­стей, від­да­ва­ти себе ціл­ком справі, до якої покликаний.

“Про­ве­ди момент часу, що зали­ши­вся, у згоді з при­ро­дою, а потім роз­лу­чи­ся з жит­тям так само лег­ко, як падає дозрі­ла оли­ва: сла­во­слов­ля­чи при­ро­ду, що її поро­ди­ла, і з вдяч­ністю до дере­ва, що її виро­би­ло” (Марк Аврелій “Роз­ду­ми” 4:48).

Прак­ти­ка Memento mori — для розу­мін­ня, що смерть — це ціл­ком при­род­на історія, а зна­чить вона є нор­маль­ною і не повин­на ляка­ти. Як пише Сенека: 

“Смерть має бути для всіх: вона — закон, а не кара”.

А ще про це гар­но пише Марк Аврелій:

“Що таке смерть? Якщо взя­ти її саму по собі та відволік­ти­ся від усьо­го, що вига­да­но з її при­во­ду, то відра­зу пере­ко­наєш­ся, що вона не що інше, як дія при­ро­ди. Боя­ти­ся дії при­ро­ди — дитин­ство; смерть не тіль­ки дія при­ро­ди, а й дія кори­сна їй».

Memento mori може нага­да­ти нам, що те, над чим ми так напру­жує­мо­ся, того не вар­те, напри­клад, наш зов­ніш­ній вигляд, кар’єра, порів­нян­ня наших досяг­нень з досяг­нен­ня­ми інших та біль­шість дріб­ни­ць, які помил­ко­во ми може­мо вва­жа­ти над­важ­ли­ви­ми у житті.

Зви­чай­но лише чита­ти про смерть — недо­стат­ньо, щоб прий­ня­ти роз­умом її без емо­цій­но­го наван­та­жен­ня. Це саме прак­ти­ка, яка має в собі періо­дич­ні нага­ду­ван­ня та роз­ду­ми про кін­цевість всьо­го живо­го. Май­же в кож­ній релі­гії є схо­жа практика. 

Хри­сти­янсь­кі мона­хи на Афоні зби­ра­ли чере­па своїх братів по вірі, скла­да­ли у костя­ни­ці та пере­бу­ва­ли поруч з ними, осми­слю­ю­чи власне жит­тя. В таких костя­ни­цях мож­на поба­чи­ти над­пи­си: «Пам’я­тай кожен брат, що ми були як ви, а ви буде­те як ми».

костяниця афон

У Ста­ро­дав­ній Індії тру­пи зали­ша­ли в «хра­мах», і люди мали мож­ливість спо­стері­га­ти за різ­ни­ми ста­дія­ми роз­кла­дан­ня. Спо­стері­га­ю­чи це, монах нага­дує собі, що «Це тіло має таку ж при­ро­ду, воно буде таким, воно не звіль­нене від цієї долі» (Сати­патха­на-сут­та).

Чен­ці зна­ли, що до таких прак­тик слід пово­ди­ти­ся обе­реж­но. Їхня мета поля­га­ла в тому, щоб викли­ка­ти незво­руш­ність, а не оги­ду. Буд­да попе­реджає, що якщо подіб­на меди­та­ція викли­кає оги­ду, монах пови­нен перей­ти на іншу.

Попри потуж­ність прак­ти­ки Memento mori, є пев­ні засте­ре­жен­ня для тих, хто роз­гля­дає її для себе, особ­ли­во якщо вони вже борють­ся з ізо­ля­цією або депресією. Такі люди можуть від­чу­ва­ти три­во­гу, коли роз­мір­ко­ву­ють про влас­ну смерть і те, що зали­ши­ло­ся незробленим. 

Але якщо ви спо­кій­но нала­што­вані на жит­тя, актив­ність та дію, тоді це буде корисним.


Знай­шли щось кори­сне для себе? Ви може­те ста­ти патро­ном PSYSK! Або зро­би­ти разо­ву пожерт­ву на роз­ви­ток проєкту.

Сергій Коноплицький

Засновник спільноти сучасного стоїцизму PSYSK.

Вас може зацікавити...