Як пережити втрату?

 

пережити втрату

Є теми, на які склад­но писа­ти. Вони зазви­чай лежать або у мораль­ній пло­щині, або у сфері влас­но­го гли­бо­ко інтим­но­го досві­ду про­жи­ван­ня чогось важливого. 

У нашо­му жит­ті неми­ну­че трап­ляєть­ся те, що ми нази­ває­мо втра­та­ми. У мир­но­му жит­ті ми втра­чає­мо речі, кохан­ня, робо­ту. І все це — без­умов­ний стрес для багатьох. Але під час вій­ни люди втра­ча­ють близь­ких, здо­ро­в’я, май­но. Це близь­ко вже не до стресу, а до справж­ньо­го горя. 

У цій стат­ті я спро­бую на осно­ві стої­циз­му, роз­ду­мів Сене­ки та стат­тей з бло­гу Лей­фа Френ­це­ля пока­за­ти шлях до змі­ни сприй­нят­тя втра­ти. Споді­ва­юсь, це допо­мо­же комусь впо­ра­ти­ся з чимось, що вже в мину­ло­му, але бентежить.

Цінність в минулому

Те, що для сьо­год­ні є втра­тою, скорі­ше за все, мало для вас в мину­ло­му якусь цін­ність. Ви вико­ри­сто­ву­ва­ли це з пев­ною кори­стю або отри­му­ва­ли задо­во­лен­ня від того, що мали.

Особ­ливість пере­жи­ван­ня втра­ти ще в тому, що ми думає­мо, що втра­ти­ли щось лише в тих випад­ках, коли ми очіку­ва­ли та споді­ва­ли­ся збе­рег­ти це або мати постій­но. І ось, коли наше володін­ня цим рап­то­во при­пи­няєть­ся, тоді ми від­чу­ває­мо втра­ту. “Втра­ти­ти щось” озна­чає фак­тич­но “Не мати цьо­го, коли ми все ще мог­ли б мати це”. 

Від­чут­тя втра­ти слаб­ке або не бен­те­жить зов­сім, коли ми зна­ли зазда­ле­гідь про запла­но­ва­ний кіне­ць володін­ня. Як ми знає­мо, що вечір­ка закін­чуєть­ся о 22 і спо­кій­но йде­мо додо­му задо­во­ле­ни­ми. А коли рап­том вона закін­чуєть­ся о 7 вечо­ра, бо хтось посва­ри­вся, тоді від­чут­тя, що вона й не почи­на­лась. Або ви має­те робо­чий кон­тракт на рік, і тоді від­чут­тя втра­ти слаб­ке чи зов­сім від­сут­нє, бо це заплановано.

Контроль 

Чи може­мо ми все так пла­ну­ва­ти у жит­ті, щоб не від­чу­ва­ти втра­ти? Саме це нама­га­ють­ся роби­ти дея­кі люди та тому їм дуже важ­ко тер­піти невизна­ченість. Жага кон­тро­лю при­хо­вує страх втрати. 

Але чи мож­ли­во все кон­тро­лю­ва­ти? Зви­чай­но, ні. Існує бага­то фак­торів поза нашим кон­тро­лем. Так вла­што­ване саме жит­тя, хоча б тому, що є смерть. Як казав герой рома­ну Михай­ла Бул­га­ко­ва “Май­стер і Мар­га­ри­та”: «Так, люди­на смерт­на, але це було б пів біди. Пога­но те, що вона іноді рап­то­во смерт­на, ось в чому фокус!».

У стоїків була прак­ти­ка роз­ду­мів над влас­ною смерт­ністю Memento Mori. Вона може допо­мог­ти не забу­ва­ти цьо­го фак­ту і зни­зи­ти бажан­ня кон­тро­лю. Це кори­сна впра­ва, але повер­не­мо­ся до від­чут­тя втрати.

Звичайний розгляд втрати

Люди­на страж­дає, коли думає про щось як про втра­ту. Це пород­жує замкну­те коло: втра­та — стрес — дум­ки про втра­ту — страж­дан­ня — дум­ки про втра­ту — страждання…

Роз­гля­да­ти щось як втра­ту — дуже поши­ре­на прак­ти­ка мислен­ня, але вона не є пра­виль­ною. Це мож­ли­во навіть склад­но прий­ня­ти з пер­шо­го разу. Стрес живить­ся ідеєю, що ви зазна­ли втра­ти. Це почи­наєть­ся з порів­нян­ня між часом, коли ви мали щось або насо­лод­жу­ва­ли­ся пред­ме­том, про який йдеть­ся, і тепе­ріш­нім часом, коли у вас цьо­го біль­ше немає. Це авто­ма­тич­ний спо­сіб почу­ва­ти­ся пога­но, тому що це порів­нян­ня завжди зму­сить вас зда­ва­ти­ся, що зараз ви пере­бу­ває­те в гір­шій ситуації. 

Але насправ­ді це не порів­нян­ня між мину­лим і сьо­го­ден­ням. Це порів­нян­ня між фак­тич­ним тепе­ріш­нім і дея­ким мож­ли­вим тепе­ріш­нім, про яке ви думає­те. Воно змо­де­льо­ване на контр­фак­тич­но­му про­до­в­жен­ні того, що було в мину­ло­му. Але це фаль­ши­ва вер­сія мож­ли­во­го сьо­го­ден­ня, тому що вона нере­аль­на, існує тіль­ки в уяві.

Альтернатива

Тоді яка аль­тер­на­ти­ва тому, щоб сприй­ма­ти речі як втра­ту? Існує пози­ція, яку ми мог­ли б назва­ти «пам’яттю». Якби ми весь час пам’ятали про мож­ливість втра­ти робо­ти, напри­клад, то були б гото­ві та кра­ще впо­ра­ли­ся б із ситу­а­цією. Зви­чай­но, в разі звіль­нен­ня дея­кий сму­ток був би зако­но­мір­ним, але це не був би справж­ній стрес. 

Тож щора­зу, коли якийсь кра­щий стан у мину­ло­му закін­чуєть­ся, ми може­мо визна­ти, що кіне­ць був неми­ну­чим (хоча ми не мог­ли перед­ба­чи­ти час), і диви­ти­ся на це більш холод­но­кров­но. Ми не доз­во­ляє­мо лиху заво­лодіти нами, при­пус­ка­ю­чи собі, що ми мог­ли б мати це дов­ше. Це порів­няль­ний спо­сіб мислен­ня, який помил­ко­вий: ми порів­нює­мо те, що є насправ­ді, з тим, що мог­ло б бути, вияв­ляє­мо, що від­да­ли б пере­ва­гу нере­алі­зо­ваній мож­ли­во­сті, і пра­г­не­мо пред­ста­ви­ти це як неспра­вед­ливість, яку ми сприй­має­мо як жертва. 

впоратись зі втратою

Пам’ять, на від­мі­ну від сприй­нят­тя чогось як втра­ти, не потре­бує тако­го порів­нян­ня, і тому є більш «реалі­стич­ним» ставленням.

Висновок

Отже, най­к­ра­щий спо­сіб впо­ра­ти­ся зі втра­та­ми — роз­гля­да­ти їх не стіль­ки як втра­ти, скіль­ки як випад­ко­ві події в мину­ло­му, часо­ва струк­ту­ра яких так само мало зале­жить від нас, як і події у май­бут­ньо­му. Поки ми роз­гля­дає­мо їх як втра­ти, ми вибу­до­вує­мо їх вплив на нас (як кіне­ць чогось, що було цін­ним для нас). 

Замість цьо­го знай­діть здо­ро­ву пози­цію пам’яті: віль­но озир­ніть­ся в мину­ле. (Бути віль­ним тут озна­чає не мати авто­ма­тич­них емо­цій­них реак­цій, таких як страж­дан­ня, не бути рабом своїх при­стра­стей, як каза­ли стоїки). Дивіть­ся в таке мину­ле, яким воно було, але не кла­си­фі­куй­те його як хоро­ше чи погане. І головне — зали­шай­те­ся в реаль­но­му сьо­го­ден­ні, а не в його уяв­ній вер­сії.

Кож­но­го разу, коли ми ози­рає­мо­ся на речі, яки­ми ми біль­ше не може­мо насо­лод­жу­ва­ти­ся, ми повин­ні вирі­ши­ти яким шля­хом ми хоче­мо піти: один — це шлях страж­дань, де ми роз­гля­дає­мо це як втра­ти; ми вва­жає­мо, що те, що ми ціну­ва­ли, закін­чи­ло­ся, і тому ми зосе­реджує­мо­ся на більш “пога­но­му” часі зараз. 

Коли ми йде­мо цим шля­хом, кожен раз, коли ми зга­дує­мо мину­ле, це лише викли­кає ту саму дум­ку, що його біль­ше немає для нас. (Тут ціл­ком може бути й пев­на жалість до себе: нам шко­да самих себе, що через втра­ту нам ста­ло гірше).

Інший шлях пам’яті поля­гає в тому, щоб поди­ви­ти­ся на саму цін­ну річ, якою вона була (і якою вона була для нас), поки вона була там. Це, зви­чай­но, досить склад­но, якщо сприй­ма­ти все це як зби­ток. Коли ми зали­ши­мо цей погляд осто­ронь, зга­ду­ван­ня стає лег­шим. Те, що ви мали, завжди з вами та зали­шаєть­ся там у вашо­му мину­ло­му. Там його не відібрати.

В пер­спек­тиві пам’яті воно не може бути втра­чене. Ніщо не може його зни­щи­ти (крім втра­ти пам’яті).


Знай­шли щось кори­сне для себе? Ви може­те ста­ти патро­ном PSYSK! Або зро­би­ти разо­ву пожерт­ву на роз­ви­ток проєкту.

Сергій Коноплицький

Засновник спільноти сучасного стоїцизму PSYSK.

Вас може зацікавити...